Декстрометорфан

Протикашльовий.

Пригнічує збудливість кашльового центру і пригнічує кашель, незалежно від його походження. Не має наркотичної, знеболювальної та снодійної дії. Має незначний обстипаційний ефект.

Дія проявляється протягом 30 хв після прийому і триває до 6 год.

Абсорбція швидка. Біотрансформація в печінці до активного метаболіту - дексторфану (CYP2D6). Т1/2 (висока активність CYP2D6) - 3,4±0,5 год, Т1/2 (низька активність CYP2D6) - 29,5±8,4 год; C1 (висока активність CYP2D6) 1575±658 мл/хв на 1 кг, низька активність CYP2D6 - 3,9±1,4 мл/хв на кг. Елімінація нирками в незміненому вигляді та у вигляді метаболітів (в тому числі дексторфану).

Для дорослих:

Сухий кашель (різної етіології).

Гіперчутливість, бронхіальна астма (оскільки декстрометорфан може призвести до погіршення виділення мокротиння та підвищення опору дихальних шляхів), бронхіт, одночасний прийом муколітичних засобів.

Декстрометорфан - d-ізомер меторфану, аналог кодеїну; на відміну від 1-ізомера слабо стимулює опіатні рецептори (слабо викликає аналгезію та лікарську залежність).
За силою дії порівняний з кодеїном, але викликає менше побічних ефектів з боку ЦНС та ШКТ.
Не має анальгетичних властивостей і не викликає розвитку залежності.
Періоперативне призначення декстрометорфану як додаткового засобу до наркотичних анальгетиків для купірування післяопераційного болю може бути ефективним (28 досліджень, 1629 учасників).
Співставити ризик і користь при призначенні хворим на хронічний бронхіт, емфізему або пацієнтам з продуктивним кашлем (інгібування кашльового рефлексу може призводити до затримки секрету).
Деякі лікарські форми декстрометорфану містять цукор і можуть впливати на контроль вмісту глюкози в крові у хворих на цукровий діабет.
У хворих з пригніченням дихання можливе погіршення стану.

З боку нервової системи та органів чуття: сонливість, запаморочення; при прийомі у дуже високих дозах – пригнічення дихання.

З боку органів ШКТ: нудота, блювання, біль у шлунку.

Інші: при тривалому застосуванні у великих дозах – виникнення лікарської залежності (у рідкісних випадках).

Симптоми: сонливість, запаморочення, атаксія, нечіткість зору, пригнічення дихання, сплутаність свідомості, кома, сильна незвичайна нервозність, неспокій, дратівливість, токсичний психоз (гіперактивність, зорові та слухові галюцинації (300 мг і більше)), нудота або невгамовне блювання, утруднення або болісність при сечовипусканні.

Лікування: промивання шлунка, відновлення дихання та підтримка серцевої діяльності і АТ; в/в введення специфічного антагоніста опіоїдних анальгетиків - налоксону в разовій дозі 0,2-0,4 мг з повторним введенням через 2-3 хв до досягнення сумарної дози 10 мг; початкова доза налоксону для дітей - 0,01 мг/кг.

При одночасному застосуванні з ЛЗ, що викликають пригнічення функцій ЦНС, може посилюватися пригнічення ЦНС. Сумісне призначення декстрометорфану з інгібіторами МАО, в т. ч. фуразолідоном, прокарбазином і селегіліном, може призвести до наступних наслідків: адренергічний криз, шок, запаморочення, колапс, кома, летаргія, збудження, гіпертензія, гіперпірексія, крововилив у мозок, млявість, нудота, психоз, судоми м'язів і тремтіння. Хінідин, аміодарон, флуоксетин, інгібуючи ізофермент CYP2D6 цитохрому P450, можуть знижувати метаболізм декстрометорфану в печінці і підвищувати його вміст у сироватці крові.

Сироп 7,5 мг/5 мл; 15 мг/5 мл
Капсули (15 мг).